УкраїнськаРусскийEnglish
  • 18 травня Міжнародний день музеїв
  • 8 жовтня День народження Музею історії міста Коломиї
  • друга адреса офіційного сайту музею: www.museum.ko.if.ua

  • GISMETEO: Погода по г.Коломыя

    Олеся Фільварок, науковий співробітник Музею історії міста Коломиї

    Василя Симчича впізнавали в Коломиї

    Актора повинні впізнавати в місті, на вулицях і в магазинах, в транспорті, на весіллі. Так впізнавали в Коломиї і Василя Симчича. Високий, стрункий, жвавий, охайний, сивочолий. Але найбільше вражали очі: мрійні, сині-сині, аж сиві.

    Він любив рідне село, любив Коломию, коломиян, дружину Юлію та трьох синів, любив гостей, які часто приїздили в гостинний дім Симчичів.

    Був надзвичайно пунктуальним та працездатним – спізнився лише один раз за 34 роки – 1 березня 1978 р. Ніхто тоді ще не знав, що він закрив свої сиві очі назавжди...

    Народився Василь Симчич 8 січня 1915 р в с. Середній Березів Косівського району в селянській сім”ї. Після сільської школи вчився в Коломийській гімназії. Там мав багато захоплень, зокрема оформляв титульні сторінки гімназійного журналу „Плай”, брав участь у спортивному житті школи, та найбільше вабило його театральне мистецтво. Тому після закінчення гімназії в 1935 р. вступив до молодого галицького театру „Заграва”.

    Але від 1937 р. навчався в Львівській вищій торгівельній школі, можливо, батьки наполягли на більш надійній професії. Після закінчення працював в рідному селі. В 1940 р. за направленням РайВНО пройшов трьохмісячні учительські мовні курси в Станіславі в учительському інституті, після чого вчителюватиме знову повернувся в Середній Березів.

    Але йому бракує театру, тому створює тут драматичний гурток – „...і як не спробувати, люди ж які, кожен - характер, особистість, неповторність...”. Так Березівське весілля, в якому Василь Симчич відіграв нареченого, побувало навіть у Львові. Тоді ж він вперше познайомився з кіно.

    Зйомки в кінофільмі І. Кавалерідзе „Олекса Довбуш”, де він мав відіграти головного героя, перервала війна, тому в кіно дебютує значно пізніше – наприкінці 1956 р. у фільмі Тимофія Левчука „Іван Франко” в ролі Остапа Терлецького. Він вважав цю роль невдалою, тому довший час (10 років) відмовлявся від зйомок. В 1941 р. деякий час Симчич працював у Харківському українському національному театрі, а з 1944 р. – актором і режисером Коломийського драмтеатру ім. Я. Галана. Серед його ролей – Гриць з „Ой не ходи Грицю”, матрос Вітровий з „Калинового гаю”, Панас із „Наймички”, граф Шепетинський з „Довбуша”, кореспондент газети Джодж з „Особняка у провулку”, Борис із „Грози”, авіатор Женя Коваль із „На старті”, Уваров з „Людина шукає щастя”, чоловік Маври Раду з „У неділю рано зілля копала”, директор школи Микола Іванович з „Вступаючи в життя” та багато інших.

    1947 р. В. Симчич разом з іншими акторами театру та коломийськими інтелігентами був ув”язнений, отримав смертельну „прививку від тифу” та чудом вижив.

    В 1952 р. він закінчив семимісячні Республіканські курси підвищення кваліфікації режисерів драматичних театрів. Працюючи режисером, Симчич неодноразово за свою роботу отримував подяку дирекції і звичайно глядача, до уваги якого представляли все нові (більш як 100) постановки, серед яких вистави „Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, „Тіні забутих предків”, „97”, „Олекса Довбуш”, „Лісова пісня”, „Диявол на весіллі”, „Ключі до щастя”, „Ніч під Івана Купала”, „Невольник”, ”Дальня луна”, „Нора” та інші...

    Після закриття театру 1962 р., В. Симчич робить все, щоб театр продовжив життя уже як самодіяльний, та стає його художнім керівником. Як режисер В. Симчич був однаково вимогливим як до себе, так і до виконавців. У цей період В. Симчич все більше знімається в кіно, зокрема на кіностудії ім. О. Довженка в Києві, в Одесі, Москві, Литві, Югославії. Зокрема це фільми: 1968 р. „Анничка”, „Камінний хрест”, 1970 р. „Білий птах з чорною ознакою”, 1971 р. „Захар Беркут” та „Осяяння”, 1972 р. „Зозуля з дипломом” та „Пропала грамота”, 1973 р. „До останньої хвилини” та „Дід лівого крайнього”, „Новосілля”. А ще „Царі”, „Чортова наречена”, „Карпати, Карпати”, „Табір іде в небо”, „Розколене небо”, „Наперекір усьому”, „Потоп”.

    Саме там, на знімальному майданчику, він особливо здружився з Іваном Миколайчуком, Іваном Гаврилюком, Б. Брондуковим. Напористе режисерське завзяття, тверда воля, дух перемагати допомагали йому все життя долати творчі труднощі. Він весь час працював над собою, почуття невдоволеності заставляло вдосконалюватись, а скромність та вміння радіти за інших створювали хорошу творчу атмосферу.

    Коломия пам”ятає та шанує свого Актора. 8 січня 1990 р. коломийський самодіяльний театр прийняв ім”я В. Симчича і вул. Сонячну, на якій він мешкав, теж перейменовали на його честь. Відкрито дві меморіальні дошки актору: 7 січня 1990 р. в Коломиї на будинку драмтеатру та 6 серпня 1994 р. в рідному селі на школі, де діє кімната-музей В. Симчича.

    Закінчити коротку розповідь про знаного коломийського актора та режисера хотілось би словами з листа родича Василя Симчича – Миколи, які передають думку всіх коломиян: „Я низько схиляю голову перед Вами, перед Вашою волею і талантом. Вас люблять і поважають майже всі, з ким мені доводилось розмовляти про Вас. Я щиро радію за Вас і горжуся вами. І не тільки тому, що Ви – мій стрий, а й тому, що ви – гуцул, і я теж гуцул. Всі скарби наших душ, весь вогонь наших сердець, всі світлі помисли і поривання в першу чергу належать нашому рідному народові. І мета буде досягнута тільки тоді, коли усвідомивши свої можливості і здібності, зможеш передати їх людям. Щастя вогню у тому, що він горить і зігріває своїм теплом інших”.