УкраїнськаРусскийEnglish
  • 18 травня Міжнародний день музеїв
  • 8 жовтня День народження Музею історії міста Коломиї
  • друга адреса офіційного сайту музею: www.museum.ko.if.ua

  • GISMETEO: Погода по г.Коломыя

    Мирослава Кочержук,науковий співробітник Музею історії міста Коломиї

    Факти з біографії Мелетія Кічури

    Від 1910 до 1914 рр. у Коломиї жив і працював поет, адвокат та громадський діяч Мелетій Кічура. А серцем, душею та всіма помислами не покидав він міста й пізніше, адже тут мешкали його дружина і дві донечки. Залишається він у Коломиї і сьогодні – у вулиці, названій його іменем, світлинах та газетних публікаціях, а також у старенькій збірочці поезій „Tempi passati”, яка зберігається у фондах Музею історії міста Коломиї. З її пожовклих сторінок долинають до нас щирі, глибокі почуття й роздуми поета над своєю життєвою дорогою:

    „Широкий світ – безвихідний, непрослідимий,

    Той лабіринт життя!

    Чи раз немов себе самого загублю в нім –

    Чи раз із острахом, в розпуці добачаю,

    Як обезсилений я тону у вирі тім.

    Чи раз незнаний шал огорне душу

    І, наче филя човенце на беріг,

    Так викине її свавільно за межі...ген!

    Чи раз!”

    Народився Мелетій Кічура 21 січня 1881 року в селі Носів Бережанського повіту на Тернопільщині. Уже під час навчання у Львівській гімназії, куди вступив після закінчення сільської школи, почав писати вірші. Був навіть членом редакції гімназійного тижневика „Праці і згода”.

    В липні 1899 р. виступив на студентському вічі, організованому українською молоддю в справі заснування українського університету у Львові. У цьому ж році розпочав студії на юридичному факультеті Віденського університету. Тут познайомився і потоваришував з Іваном Семанюком (Марком Черемшиною) й активно зайнявся літературною та громадською діяльністю. Зокрема, став членом кількох товариств і друкувався у студентському журналі „Молода Україна”. Цей часопис, що виходив у 1900–03 рр., був досить високого рівня, оскільки в ньому вміщували свої твори Лесь Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Леся Українка. Публікувалися вірші Мелетія Кічури й на сторінках інших періодичних видань – „Літературно-науковому вістнику”, „Україніше Рундшау” („Український огляд”) та ін.

    З якоїсь причини на один навчальний рік – 1905–06-ий – М. Кічура перейшов до Львівсього університету, де теж студіював право, але потім повернувся до Відня.

    Перша збірка поезій М. Кічури під назвою „Без керми”, що містила 34 вірші, вийшла друком у Кракові в 1910 р. при допомозі Богдана Лепкого. Мала вона доволі широкий резонанс серед українських критиків. Хоч були деякі застереження та зауваження з їх боку, все ж, збірка свідчила про появу талановитої непересічної особистості в українській літературі. Цікавою є рецензія Осипа Маковея, надіслана поетові в приватному листі від 11 липня 1910 р.: „Ваші поезії...се є одностайний шум Черемошу у слітну днину, сірий малюнок без сонця...Ви поет темної осені, а не блискучої весни, і се всякий побачить... Я радив би Вам подумати над тим, чи не можна би й восени заграти ще енакше або иншими словами...Зрештою Ваші меланхолічні поезії під відповідну хвилину сподобаються хоч кому – се не є фальшивий, роблений смуток. Талант у Вас певний”.

    27 листопада 1910р. Мелетій одружився з коломиянкою, студенткою філософії Віденського університету Марією Глинською. Де й коли відбулося їх знайомство, яке згодом і привело поета до Коломиї, – невідомо. Можливо, ще під час навчання у Львові, бо вже у 1908 р. листувався з нею. А згодом приїжджав сюди під час канікул, подорожував з нареченою Карпатами, записував самобутній гуцульський фольклор. Цього ж таки 1910 р. щасливе молоде подружжя покинуло Відень і оселилося в рідному місті Марії – Коломиї. Тут М. Кічура спочатку проходив практику, а відтак залишився на постійну працю в адвокатській канцелярії доктора Володимира Ганкевича.

    Молодий адвокат, щиро вболіваючи за справу відродження нації, жертвував кошти на добудову Народного дому та на хорове товариство „Коломийський Боян”, а тому швидко ввійшов до передових кіл української інтелігенції Коломиї. Підтримував дружні відносини з „Покутською трійцею” – В. Стефаником, М. Черемшиною та Л. Мартовичем, а також з визначними громадсько-політичними діячами Л. Бачинським і К. Трильовським.

    Цікавим фактом біографії М. Кічури є те, що ще 1907 р. він був довіреною особою В. Стефаника на виборах до австрійського парламенту. В цій ролі неодноразово виступав на селянських вічах і був досить переконливим, бо, наприклад, селяни села Видинова Снятинського повіту після його виступу віддали свої голоси за В. Стефаника та І. Сандуляка, незважаючи на підкупи та залякування зі сторони влади.

    У 1910 р. накладом М. Кічури у Києві вийшла поема Ю. Словацького „Батьки зачумлених” в українському перекладі.

    Проживаючи в Коломиї, поет полюбляв мандрувати гірськими селами – бував у Криворівні, Жаб”ї, Буркуті, Головах, Космачі та ін., де збиралася українська мистецька еліта не лише з Галичини, а й з Буковини та Наддніпрянщини.

    Одночасно Мелетій Кічура займався й літературною працею, яка в 1913 р. увінчалася виданням другої збірки поезій „Tempi passati” („Минулі часи”). Це єдина книжечка поета, видана в Коломиї. Дослідник його творчості Василь Савчук називає збірку значно досконалішою від першої і зазначає, що в ній „...наявне ширше розмаїття віршових розмірів, відчутне прагнення поета відірватися від сірості малюнків”. Читач з перших рядків поринає у вир почуттів і переживань автора:

    Як віковічний шум у яворовім гаю,

    Як бистротечний ключ із нор глухих, підземних,

    Пливуть мої слова з глибин душі таємних,

    Найкращу із пісень у твоїх ніг співаю.

    Дохід від продажу цієї книжки М. Кічура пожертвував на спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Коломиї з нагоди 100-річчя від дня його народження.

    Перша світова війна перервала злагоджений плин життя сім’ї Кічури, назавжди забравши від родинного затишку чоловіка та батька – 1914 р. Мелетій Кічура разом з Мирославом Ірчаном у складі австрійського війська пішов на фронт. А вже 17 грудня цього ж року потрапив у російський полон. Перебував спочатку в Осинових Колках Канської волості Томської губернії, від травня 1915 р. – у Канську та Омську, а з 10 жовтня цього ж року і до закінчення війни – в Семипалатинську. 15 січня 1918 р., як писав у листі дружині, втік з полону, а вже 10 лютого опинився у Києві. Спочатку переховувався від більшовиків, а відтак служив при січових стрільцях. У серпні 1918 р. його відвідала в Києві дружина Марія, й це, була, мабуть, їх остання зустріч.

    Після війни працював у редакціях, завідував канцелярією Української державної академії мистецтв, відтак викладав іноземні мови в Київському художньому інституті. А був він справжнім поліглотом – вільно володів німецькою, російською, французькою, польською, чеською, словацькою мовами, а також есперанто, яку вивчав ще в Коломиї завдяки засновникові есперантського руху в Галичині Орестові Кузьмі.

    Викладацька діяльність не завадила М. Кічурі продовжувати літературну творчість. У 1920–30-х рр. його поезії друкувалися в українських журналах, що виходили в Україні, зокрема й Галичині, в Канаді, США, Чехословаччині. У 1928 р. та 1930 р. видав декілька поетичних збірок. У видавництві „Західна Україна” побачила світ книжка „На старті” – це враження і роздуми, навіяні Першою світовою війною. Відлунням цієї ж війни є збірка „Відблиски криці”, видана в Державному видавництві України. „Перед боєм”, „Іван при смерті”, „Здіймають дзвін”, „Холерний цвинтар”, „В окопах”, „Червоне поле”, „Інвалід” – це лише назви віршів зі збірки, але й по них можна зрозуміти, яку глибоку рану залишила ця війна в душі поета:

    За ешелоном ешелон,

    Один за одним навздогін,

    І вдень, і вніч

    Везуть, немов каміння, гній,

    Людей мільйони – на убій”.

    З болем описує автор „червоне поле”, на якому „не маки пишно цвітуть – як воду (серце холоне) кров людську в борозни ллють...”

    У 1930 р. вийшли ще дві книжки – „Передодні” та „Останні могікани”, яку сам автор назвав політсатирою.

    Ліричні вірші М. Кічури, здебільшого із коломийської збірки, привернули увагу композитора П. Сениці, який поклав на музику деякі з них. Так виникли пісні „Шумить безлистий бір”, „Зрубали гай”, „Останній промінь згас”.

    Схвальними й цікавими є думки щодо творчості М. Кічури інших письменників. Дмитро Рудик писав: „...Його твори у свій час пробивали шлях українській поезії поза межі української території. Кічура оригінальний на українському ґрунті лірики, що його порівнювали з Бодлером. Поет змагав заглянути в нутро суті життя, ловить в ньому нюанси... Та Кічура поет того порядку, що не тільки не тікає від життя, а навіть вглубляється в нього, боліє його болем. Як художник добирає ніжних красок, тонких образів”. А Микола Зеров уважав, що „поетичний хист поета найлегше себе почуває серед книжних ремінісценцій, літературних образів, серед поважних сонетних ритмів”.

    М. Кічура писав рецензії, літературні пародії, виступав і як перекладач. Відомо, що саме він вперше переклав на німецьку мову вірші Лесі Українки, є автором німецької версії деяких поезій Т. Шевченка. На українську переклав деякі твори Шіллера та Бодлера.

    Чимало з літературного доробку М. Кічури залишилося у вигляді рукописів, які, можливо, ще зберігаються десь у архівах.

    У 1925 р. Мелетій Кічура разом з Д. Загулом, Л. Дмитерком, Ф. Малицьким та іншими створив секцію „Західна Україна” при літературній спілці „Плуг”. А вже через два роки секція стала окремою літературною організацією, куди входили письменники, вихідці з Галичини: В. Атаманюк, Д. Рудик, Мирослав Ірчан, І. Ткачук та інші.

    Федір Малицький, теж член „Західної України”, запам’ятав М. Кічуру таким: „Невисокий, кремезний, з високим чолом і гострими темними очима, завжди чемний і скромний, він акуратно приходив на всі наші засідання, сідав непомітно, мовчки спостерігав і слухав інших. Він дуже рідко виступав і тільки коли заходила мова про рідну Галичину, одразу оживав, темні очі радісно блищали, і він ставав цікавим співрозмовником. Відчувалося, що ця людина пройшла довге складне життя”. Одночасно зблизився з В. Сосюрою, Г. Косинкою, М. Зеровим та М. Рильським. Був він і одним із редакторів альманаху „Руку братам” (на допомогу жертвам повені в Західній Україні), який виходив у Києві в 1928 р.

    1933 р. за звинуваченням у шпигунстві Мелетія Кічуру заарештовано і ще донедавна його подальша доля, дата і місце смерті не були відомими. Та завдяки архівній довідці, яку вдалося віднайти тернопільському краєзнавцеві Єфремові Гасаю, з’ясувалося, що М. Кічура помер в ув’язненні 3 березня 1938 р.

    А в коломийському будиночку сім’ї Кічури ще в 1970-х рр., коли серед живих залишилася лише молодша донька поета Тетяна, дбайливо зберігався робочий кабінет Мелетія – письмовий стіл, приладдя, шафа, а також його портрет, намальований художником Я. Струхманчуком 1918 р. у Києві.